Історія

Хіміки Львівської політехніки мають славну історію, витоки якої сягають початку XIX сторіччя. Вони відомі на весь світ досягненнями, які відображені у чисельних монографіях, підручниках, навчальних посібниках, наукових публікаціях, винаходах тощо. Найповніше результати їх діяльності втілилися у підготовлених фахівцях інженерах-хіміках, багато з яких стали відомими вченими, президентами, міністрами, керівниками великих промислових комплексів, наукових організацій тощо. У Політехніці працювала і творила ціла плеяда видатних вчених-хіміків, які залишили яскравий слід у світовій науці, – Ф. Рохлєдер, А. Фройнд, Ю. Медведський, Р. Залозецький, С. Нементовський, І. Мосціцький, С. Пілят, Д. Толопко, Т. Юрженко, Г. Аксельруд, Р. Кучер та багато інших. Сьогодні ця діяльність триває в Інституті хімії та хімічних технологій (ІХХТ) – одному з найпотужніших навчально-наукових підрозділів Львівської політехніки.

В історії ІХХТ можна виділити етапи становлення і розвитку хімічної і хіміко-технологічної освіти і науки, які зв’язані із соціально-політичними змінами у нашому краї, приналежністю до існуючої держави. Загалом можна виокремити періоди: австрійський, польський, радянський і незалежної України.

Становлення хімічної освіти і науки у Технічній академії

Передісторія хіміків Львівської політехніки розпочалася заснуванням у Львові 1816 року Реальної школи – загальноосвітнього середнього закладу із технічно-торгівельним ухилом. Тут  професор ліцею Антон Ґлойснер по 3 години на тиждень викладав хімію.

4 листопада 1844р. у Львові на базі Реальної школи відкрили Цісарсько-королівську Технічну академію, серед шести основних кафедр якої була кафедра хімії. Академію розмістили у лівому крилі будинку Даровського на розі вулиць Вірменської і Театральної (тепер будинок № 2 на вул. Вірменській).

Першим професором хімії в академії став доктор медицини Фрідріх Рохлєдер (1819-1874) – у майбутньому відомий австрійський вчений, один із засновників фітохімії і структурної хімії. Проф. Рохлєдер облаштував у партері будинку академії хімічну лабораторію, зібрав колекцію мінералів і академія стала готувати фахових хіміків. Для цього відводилося 5 год/тиждень. Навчання тривало спершу два, а згодом три роки.

У Львові Ф. Рохлєдер досліджував властивості рослинних речовин. Згодом, працюючи професором у Празькому та Віденському університетах, Ф. Рохлєдер виявив відомі для всіх хіміків натуральні барвники (алізарин, пурпурин, лакмус, кверцитрин), став одним із засновників концепції гомології та ненасичених сполук.

Цікаво відзначити, що під час революційних подій 1848 р. проф. Рохлєдер очолив загін студентів Технічної академії, які вступили в Народну гвардію. У будівлі академії вони розташували головну варту, а в хімічній лабораторії виготовляли набої до рушниць. Командувач австрійськими військами генерал Гаммерштайн віддав наказ артилерії обстріляти місто, яке контролювала Народна гвардія. Це спричинило чисельні жертви, пожежі і руйнування будинків. Великих руйнувань зазнали ратуша, будівлі університету та Технічної академії. Згоріли архіви і документи академії, була знищена хімічна лабораторія, колекція мінералів та інше.

Після цих подій повністю відновити роботу академії вдалося лише у 1851/1852 ак.р. На той час проф. Рохлєдер перейшов у Празький університет, а на його місце був запрошений із Львівського університету доктор медицини Ґустав Вольф. Він відновив викладання загальної хімії і частково мінералогії та петрографії, а також хімічну лабораторію і очолював кафедру до 1872 р.

Новий етап у становленні хімічної освіти і науки в Технічній академії розпочався з приходом на кафедру хімії у 1857 р. Рудольфа Ґюнсберґа (1823–1879) – засновника викладання і наукових досліджень у галузі хімічної технології в нашому університеті. Він модернізував існуючу хімічну лабораторію, а згодом організував лабораторію хімічної технології. Особливою заслугою проф. Ґюнсберґа стало започаткування в академії наукових досліджень з технології горілки та спирту, перероблення солей, дослідження аміачно-содового процесу, властивостей вуглеводнів тощо. У 1874-1876 р.р. він був деканом школи технічної хімії.

З огляду на пожвавлення в економічному розвитку Галичини у 1860-70-х роках і реформування вищих технічних навчальних закладів Європи, віденський уряд почав реорганізацію Технічної академії. При кафедрі хімії створили ад’юнктуру з технічної хімії. Р. Ґюнсберґа перевели на посаду ад’юнкта і з 1867/68 ак.р. змінили назву кафедри на загальної і технічної хімії. Переломними у діяльності академії стали 70-і роки. Цісар дав дозвіл на будівництво спеціальних будівель, створення шести нових кафедр.

Реорганізація Технічної академії

18 червня 1871р. у Технічній академії було засновано кафедру хімічної технології, яка стала відігравати головну роль у підготовці інженерів-хіміків. Була виділена ще посада асистента і отримано дозвіл на оренду приміщення для лабораторії хімічної технології у сусідньому з академією будинку (будинок № 18 на вул. Театральній, де нині розміщено природничий музей).

Відповідно до цих змін кафедру загальної і технічної хімії перетворили на кафедру загальної і аналітичної хімії. З 1872р. її очолив доктор філософії Авґуст Фройнд (1835-1892) – відомий хімік-органік, авторитетний педагог. Він досліджував бродильні процеси, склад і властивості нафти, синтез і структуру кетонів тощо. Та найбільшими його досягненнями стало відкриття синтезу циклопропану (ця реакція з 1881р. названа його ім’ям) і встановлення його структури. Проф. Фройнда тричі обирали ректором Політехніки, п’ять разів деканом.

Згідно з планом реорганізації у 1872р. змінили структуру Технічної академії – окремі кафедри об’єднали у три фахові школи (перейменовані пізніше на факультети) – інженерії, технічної хімії і архітектури.

Школа технічної хімії спершу складалася з двох кафедр, але невдовзі було засновано ще й третю – кафедру мінералогії і геології, яка мала давати слухачам знання про мінеральну сировину для хімічних виробництв. Її очолив Юліан Медведський (1845-1918) – перший професор-українець Львівської політехніки, у майбутньому відомий геолог і петрограф, дослідник родовищ солей, нафти та інших корисних копалин у Галичині, громадський діяч. Проф. Медведський на високому рівні облаштував кафедру, організував при ній геологічну лабораторію і мінералогічний музей, який за рівнем систематизації та кількістю зразків був одним із кращих у Європі, започаткував регулярні геологічні експедиції. Він був ініціатором створення у Політехніці нафтового відділу, трьох дослідницьких станцій: нафтової, керамічної і механічної. Його тричі обирали ректором і тричі деканом. Йому першому з професорів Політехнічної школи присвоїли звання Почесного професора і доктора honoris causa.

Крім зазначених вище кафедр, у школі технічної хімії було відкрито доцентуру із зоології й ботаніки, доцентом призначили доктора Еміля Ґодлевського (1847-1930).

Першим деканом школи був обраний проф. Фройнд, наступними – проф. Ґюнсберґ, а потім проф. Медведський. У 1874 р. у Технічній академії перейшли на навчання за новими навчальними планами, тривалість навчання збільшили з трьох до чотирьох років. З 1875/76 ак.р. в академії було запроваджено посади приватних доцентів. Ними стали Юліан Грабовський (викладав загальну та аналітичну хімію) і Роман Вавнікевич (викладав хімічну технологію).

Важливою подією у житті Технічної академії стало будівництво хімічного (1876 р.) і головного (1877 р.) корпусів. Отже, хімічний корпус № 9 є найдавнішим серед будівель Львівської політехніки. У хімічному корпусі розмістили навчальні аудиторії, хімічні лабораторії, допоміжні приміщення і житло для двох професорів хімії та лаборантів.

Ще одна історична подія відбулася 7 жовтня 1877 р. – перша демонстрація телефонного зв’язку на території монархії. Між актовою залою головного корпусу і лекційною аудиторією (зараз 101 ауд.) хімічного протягнули два мідні дроти і на очах захопленої публіки відбулася перша телефонна розмова. У 1877 р. Технічну академію перейменували у Цісарсько-королівську Політехнічну школу, а фахові школи – у факультети.

Факультет технічної хімії у кінці XIX-на початку XX сторіччя

Після смерті проф. Ґюнсберґа кафедру хімічної технології ненадовго (1880-1883) очолив доктор Юліуш Брюль (1850-1911). Невдовзі він переїхав до Гейдельберґа, де став відомим завдяки дослідженням структури органічних речовин залежно від їх спектрів.

Новим керівником кафедри хімічної технології став проф. Броніслав Павлевський (1852-1917) – різнобічний вчений, автор численних праць у галузях органічної хімії, гірничо-геологічній, пивоварінні та ін. У 1886-1891р.р. він керував дослідницькою нафтовою станцією, видав відповідний підручник, отже став засновником системних досліджень у галузі нафтоперероблення у Політехніці. Його тричі обирали деканом факультету технічної хімії і два рази ректором.

У 1886 р. у будівлі хімічного корпусу на підставі угоди між Крайовим відділом і Політехнічною школою відкрили дві Крайові дослідницькі станції – нафтову і керамічну.

У 1891 р. проф. Павлевський передав керівництво дослідницькою нафтовою станцією доц. (з 1905 р. професору) Роману Залозецькому (1861-1918) – засновнику української науки про нафтоперероблення, творцеві українських наукових і господарських організацій у Галичині.

Цього ж року на факультеті технічної хімії було створено ще одну кафедру (замість доцентури) – ботаніки, зоології і товарознавства. Її очолив Остап (Євстахій) Волощак (1835-1918) – відомий український вчений-біолог, дослідник флори Карпат. Після нього з 1907 до 1926р. цією кафедрою керував Адам Маурізіо (1862-1941) – відомий ботанік, дослідник продуктів харчування.

З 1892 до 1925 р. завідувачем кафедри загальної і аналітичної хімії був Стефан Нементовський (1860-1925) – відомий польський хімік-органік, дослідник ароматичних і гетероциклічних сполук. Його головними здобутками стали: реакція конденсації ароматичних амінокислот з кислотними амідами (реакція Нементовського), вивчення похідних антрахінону. Його тричі обирали ректором і тричі деканом.

Початок XX сторіччя відзначився бурхливим розвитком Політехнічної школи. У 1910 р. на факультеті технічної хімії функціонувало вже 7 кафедр і 3 доцентури, 2 дослідницькі станції, музеї і лабораторії. Кількість студентів перевищувала 1300-1700. Серед них римо-католиків 83-91%, юдеїв 12-14%, греко-католиків і православних 4-7%. Студентів-хіміків у 1905/06 н.р. було 110, а в 1912/13 – уже 214. Серед них з 1911р. появилися дівчата. У 1901р. Політехнічна школа отримали право надавати ступінь доктора технічних наук (doctor rerum technicarum).

Відбувалося створення спеціалізованих (профілюючих) кафедр. Найбільших змін зазнала кафедра хімічної технології. У 1903/04 ак.р. від неї відділили нову кафедру хімічної технології ІІ (перероблення сільськогосподарської продукції) і технічної мікробіології під керівництвом Віктора Синевського (1865-1927), яка охопила технологію органічних харчових виробництв. Проф. Синевський досліджував процес цукрування крохмалю, його будову та ін. Його обирали ректором і 4 рази деканом.

У 1906р. на факультеті було створено ще й кафедру фізики ІІ на чолі з проф. Тадеушом Ґодлевським (1878-1921), який організував лабораторію для вивчення радіоактивних речовин.

У 1912 р. за дорученням Сенату Політехнічної школи Іґнацій Мосціцький (1867-1946) організував кафедру фізичної хімії і технічної електрохімії, яку невдовзі перейменували на хімічної технології І (великої неорганічної промисловості) і технічної електрохімії. Ним були започатковані наукові дослідження з технології сполук Нітрогену, калійних солей, електролізу NaCl, KCl тощо, заснована наукова спілка (пізніше НДІ) “Metan”. Проф. Мосціцького обирали деканом, ректором, а в 1926 р. президентом Польщі, яким він був аж до 1939 року. За заслуги перед Польщею Львівська політехніка присвоїла йому звання доктораhonoris causa і Почесного професора.

Серед студентів-хіміків довоєнного часу був Петро Франко (1890-1941?) – син Івана Франка, який на початку Першої світової війни вступив до легіону Січових Стрільців, а у 1918-1919 роках організував і очолив авіацію Української Галицької Армії. У 20-х роках він викладав хімічні науки в Українській (таємній) політехнічній школі у Львові.

Збільшення чисельності студентів на факультеті зумовило добудову поверхів у хімічному корпусі, яку завершили в 1911/12 н.р.

Перша світова війна боляче вдарила по діяльності Політехнічної школи. Значну частину студентів і викладачів мобілізували до армії, а у головному корпусі розмістили військовий шпиталь. Багато професорів і доцентів виїхали у Відень. Лише після відходу російської армії зі Львова робота Школи стала потрохи відновлюватись – студенти здавали пропущені іспити, доробляли проекти, деякі професори читали лекції. На факультеті технічної хімії відбувалася наукова діяльність у рамках спілки “Metan”.

Так проіснувала Політехнічна школа до 1918 р., коли закінчився австрійський період її історії. За цей час вона стала провідним вищим технічним навчальним закладом Східної Європи, у якому не лише здійснювали підготовку високоосвічених фахівців, а й відбувалися ґрунтовні і різнопланові наукові дослідження, було зроблено чимало відкриттів і розробок світового рівня. Варто відзначити, що професори-хіміки були ще й пропагандистами наукових досягнень, громадськими діячами, патріотами свого краю. Так, проф. Ґюнсберґ спільно з однодумцями заснував товариство і школу гуральників, видавав відповідну ґазету. Проф. Медведський популяризував здобутки науки і техніки, редагуючи часопис “Kosmos”, як член Крайової гірничої ради брав участь у вирішенні питань розвитку нафто- та солевидобування у Галичині, водопостачання Львова. Проф. Павлевський обіймав посаду радника міста Львова, очолював міську технічну комісію, редагував журнал “Czasopismo Techniczne”. Проф. Залозецький був лідером серед нафтовиків регіону, впровадив у виробництво багато винаходів і практичних розробок, був ініціатором створення і керівником товариства “Сільський господар”, Українського технічного товариства, Торгівельної школи. Проф. Нементовський активно трудився у наукових товариствах, Краківській і Варшавській академіях наук. Проф. Синевський був редактором часопису “Gorzelnictwo”, експертом у судових спиртогорілчаних справах. Проф. Мосціцький заснував спілку “Metan” для впровадження наукових розробок на хімічних підприємствах краю.

Професори, доценти, інженери, підприємці були об’єднані у Політехнічне товариство, Товариство природознавців ім. Коперніка, були членами академій наук Відня, Кракова, Варшави. Українські вчені-педагоги, окрім того, працювали у Науковому товаристві ім. Шевченка, Товаристві “Просвіта” та ін. Студенти-політехніки гуртувалися у легальні та нелегальні громадсько-політичні та національні організації, які і співробітничали, і змагалися між собою. Найавторитетнішим було Товариство братньої допомоги, яке мало у своєму розпорядженні будинок техніків (нині будівля на вул. Горбачевського, 18), їдальню, буфети, позичкову і видавничу комісії, бібліотеку тощо. На кожному факультеті були студентські товариства або гурти. Так, хіміки мали Гурт студентів-хіміків. Окрім зазначених організацій, існували корпорації – елітні напівлегальні братства. Для захисту своїх інтересів студенти української і жидівської національностей створили об’єднання: Товариство українських студентів “Основа” і Взаємодопомога студентів-жидів. Товариства займалися громадсько-політичною та культурологічною діяльністю, морально і матеріально підтримували та захищали студентів, надавали позики, організовували вечори, концерти тощо.

Хімічний факультет у міжвоєнний період

Розпад Австро-Угорської імперії зумовив виникнення на її теренах нових європейських держав. 1 листопада 1918 р. група офіцерів та січових стрільців під проводом сотника Дмитра Вітовського взяла владу у Львові і проголосили утворення Української Держави. Поляки організували запеклий збройний опір. Почалася українсько-польська війна за Східну Галичину. Активними учасниками боїв стали студенти і працівники Політехнічної школи.

Улітку 1919 р. Політехнічна школа перейшла у підпорядкування польського уряду і розпочалась реорганізація закладу. Були змінені структури і назви факультетів. До Політехнічної школи приєднали Рільничу академію, розміщену в Дублянах, і частину Вищої лісової школи у Львові, утворивши новий факультет – рільничо-лісовий. У 1920 р. було прийнято новий Статут, відповідно до якого змінили назву закладу на “Львівську політехніку”.

Факультет технічної хімії перейменували на хімічний і розділили на два відділи: хіміків фабричних для підготовки інженерів-хіміків і хіміків лабораторних для підготовки фахівців-аналітиків і науковців. Більшість кафедр було збережено, крім кафедри хімічної технології, на базі якої виникли 4 нові спеціалізовані кафедри: хімічної технології ІІ і технічної мікробіології (1904); хімічної технології І і технічної електрохімії (1912); а після війни – хімічної органічної технології (1923) і технології нафти і газівництва (1924). Збільшилася кількість студентів – у 1921/22 н.р. їх було 2481. Серед них за віровизнанням найбільше було римо-католиків 80-87%, юдеїв 9-14% і лише 2-4% греко-католиків і православних, тобто українців. Це було зумовлено наступом польської влади на українські організації, створенням перешкод і заборон для вступу українців у вищі навчальні заклади.

Значно зросла популярність хімічних спеціальностей, що було зумовлено підвищенням інтересу суспільства до продуктів хімічної галузі. У 1923 р. Політехніці передали будівлі жіночого виправного закладу ім. Марії Магдалини (між політехніками “Маґдаленка”) (колишнього монастиря домініканців). Після ремонту корпус відвели кафедрам рільничо-лісового факультету і частково хімічного (кафедри фізичної хімії, нафти і газівництва, ботаніки і товарознавства та музею кафедри мінералогії).

Після війни на хімічному факультеті не вистачало професорсько-викладацьких кадрів, тому керівництво факультету створювало умови для захисту докторських дисертацій та габілітації на доцентів. Для викладання окремих предметів залучали спеціалістів із виробництва.

У 1920-1934 р.р. кафедру мінералогії і петрографії очолював проф. Юліан Токарський (1883-1961) – відомий геолог, петрограф, ґрунтознавець.

З 1921 р. на хімічному факультеті функціонувало 5 кафедр з такими завідувачами: загальної і аналітичної хімії, проф. С. Нементовський; хімічної технології І і технічної електрохімії, проф. І. Мосціцький; хімічної технології ІІ і технічної мікробіології, проф. В. Синевський; мінералогії і петрографії, проф. Ю. Токарський; ботаніки і товарознавства, проф. А. Маурізіо, а також доцентура мікрохімії, доктор А. Боланд. Крім того, на механічному факультеті у 1919 р. було засновано кафедру “Теорії і конструкції машин хімічної промисловості”, яку пізніше планували перевести на хімічний факультет. Її керівником призначили проф. Вітольда Броневського.

На новоствореному рільничо-лісовому факультеті були організовані кафедри, зв’язані із хімічним факультетом: загальної хімії, яку очолив доктор Е. Сухарда, і фізики під керівництвом проф. З. Клеменсевича, а також доцентура технології перероблення сільськогосподарської продукції (у 1923 р. замість доцентури було створено однойменну кафедру під керівництвом проф. А. Йошта).

З 1926 р. кафедру хімічної технології І і технічної електрохімії очолив Тадеуш Кучинський (1890-1945) – засновник хімічної інженерії у Польщі, редактор часопису “Przegląd Chemiczny“.

У 1928 р. на хімічному факультеті була організована лабораторія технології соляної промисловості під керівництвом доктора Кароля Келіхена. Завдяки цьому на кафедрі проф. Кучинського виникли нові напрями наукових досліджень: корозія конструкційних матеріалів, вивчення багатокомпонентних сольових систем, нові методи перероблення калійних руд.

На початку 20-х років у розпорядження Політехніки остаточно перейшла Крайова дослідницька керамічна станція із своїм устаткуванням під керівництвом Едмунда Кжена.

Зародження у Польщі нових виробництв синтетичних волокон, барвників, штучних матеріалів, вибухових речовин тощо зумовило створення у 1923 р. нової кафедри – хімічної технології ІІІ (органічної промисловості) на чолі з проф. Вацлавом Лесьняньським (1889-1956).

Подією, на яку вже давно чекала Львівська політехніка, стало створення у 1924 р. кафедри технології нафти і газівництва (згодом технології нафти і земних газів). Її очолив проф. Станіслав Пілят (1881-1941) – відомий науковець, організатор польської нафтопереробної промисловості. У 30-х роках він сформував свою наукову школу, став визнаним у світі фахівцем з нафтоперероблення. До кафедри приєднали Крайову дослідницьку нафтову станцію, яку перейменували на лабораторію технології нафти.

У 1925 р. кафедру загальної і аналітичної хімії розділили на дві самостійні: органічної хімії та неорганічної хімії. Планували створити також кафедру аналітичної хімії, але міністерство не дало згоди. Тому викладання цього предмету розділили – якісний аналіз передали кафедрі неорганічної хімії, а кількісний – органічної хімії. Кафедру органічної хімії очолив проф. Едвард Сухарда (1891-1947) – відомий польський хімік, дослідник синтезу органічних гетероциклічних сполук та методів аналізу органічних сполук.

Кафедру неорганічної хімії очолив проф. Віктор Якуб (1886-1971) – відомий вчений-неорганік, засновник польської школи координаційної хімії.

З 1927 р. кафедру хімічної технології ІІ і технічної мікробіології очолив проф. Адольф Йошт (1889-1957) – дослідник ферментаційних процесів, технології води, очищення стічних вод.

• 

• 

• 

• 

• 

Восени 1929 р. була остаточно сформована кафедра фізичної хімії. Її завідувачем до 1932 р. став Богдан Каменський (1897-1973) – дослідник електрохімії і фізичної хімії поверхневих явищ.

Крім описаних вище, до хімічного факультету належали кафедра фізики ІІ, якою протягом 1922-1936 років завідував професор Чеслав Речинський (1878-1936), та кафедра ботаніки і товарознавства, яку очолював до 1926 р. проф. А. Маурізіо, а потім до 1934 р. – проф. Дезидерій Шимкевич (1885-1948).

Починаючи з 1927/28 н.р., відмінили поділ факультету на два відділи і відновили підготовку інженерів-хіміків за різними спеціальностями. У 1929/30 н.р. на факультеті працювали 10 професорів, 5 викладачів, 5 ад’юнктів, 14 старших і 5 молодших асистентів, 18 заступників асистентів. Кафедри були розташовані у трьох корпусах: хімічному, “Маґдалєнці” і головному. Крім свого факультету, професори-хіміки забезпечували викладання хімічних дисциплін на механічному, загальному та факультеті інженерії води.

Кількість студентів-хіміків у цьому році становила 387 осіб, з них 40 жінок. Диплом інженера-хіміка отримали 27 випускників. Серед студентів було 75% римо-католиків, 11% греко-католиків і православних, 11% юдеїв. Зросло число українських студентів, українці стали появлятися на другорядних наукових посадах. На кафедрі нафти і земних газів став працювати молодшим асистентом Ярослав Середа (за радянських часів – член-кореспондент АН УРСР), а пізніше Микола Туркевич, на кафедрі неорганічної хімії розпочав наукову діяльність Кирило Михалевич.

На початку 30-х років у Польщі була криза, почалося реформування системи освіти у країні. У Львівській політехніці прийняли новий статут, згідно з яким ліквідували загальний факультет, закрили 7 кафедр, серед яких кафедру ботаніки і товарознавства на хімічному факультеті. Була скорочена посада керівника керамічної дослідницької станції.

У 1934 р. кафедра фізичної хімії отримала свого постійного керівника – Аліцію Дорабяльську (1897-1975) – першу жінку-професора у Львівській політехніці, яка до того працювала у Парижі під керівництвом Марії Склодовської-Кюрі у галузі енергетики атомних перетворень. Водночас кафедру мінералогії і петрографії очолив проф. Мар’ян Каменський (1901-1980), який відновив роботу керамічної дослідницької станції.

Перед ІІ світовою війною хімічний факультет мав у своєму складі 9 кафедр, керамічну дослідницьку станцію, лабораторію соляної промисловості, лабораторію технології нафти тощо. На факультеті працювало 9 професорів, 2 доценти, 9 викладачів, 8 ад’юнктів, 19 старших і 10 молодших асистентів, 3 заступники асистентів. Професори-хіміки забезпечували також викладання хімічних дисциплін на інших факультетах. Крім того, дві кафедри хімічного профілю були на рільничо-лісовому факультеті.

Суттєво зросла кількість студентів-хіміків – у 1938/39 н.р. їх було вже 530, з них 51 жінка. У цьому році диплом інженера-хіміка отримали 50 випускників, були захищені 2 дисертації на ступінь доктора технічних наук.

Хіміки-політехніки мали великі плани на майбутнє. Було запроектовано будівництво нового технологічного корпусу, створення нових лабораторій. Однак історія розвивалася своїм шляхом, на якому Політехніку чекали великі зміни.

Закінчився період в історії Львівської політехніки, коли вона стала одним з найавторитетніших ВНЗ Польщі, який впливав на формування стратегії науково-технічного, економічного і культурного розвитку держави. Багато професорів брали активну участь у суспільно-політичному житті, відіграли важливу роль у відродженні і розбудові Польської держави та її економіки. Шість професорів Львівської політехніки працювали міністрами у різних урядах, а проф. Мосціцький став президентом. Відомим політиком був проф. Казимир Бартель, якого тричі призначали прем’єр-міністром і п’ять разів міністром.

Серед професорів-хіміків найбільший внесок у становлення хімічної промисловості Польщі зробили проф. Мосціцький та проф. Пілят. Ще до обрання президентом проф. Мосціцький організував добудову і введення в дію хімічної фабрики в Хожові (Сілезія), реорганізував спілку “Metan” у Хімічний дослідницький інститут у Варшаві. Ставши президентом, зініціював будівництво низки хімічних підприємств: фабрики сполук Нітрогену у Тарнові, фабрик синтетичного каучуку в Дембіцах і целюлози в Недомєжах та ін., сприяв модернізації калійних виробництв Калуша і Стебника.

Проф. Пілят керував великими нафтопереробними підприємствами, зокрема Дрогобицьким нафтопереробним заводом “Polmin”, проектував нові нафтопереробні заводи, газопровід і брав участь у їх будівництві. У 1920р. у Варшаві була заснована Академія технічних наук. Серед її засновників були професори хімічного факультету І. Мосціцький, С. Нементовський, В. Синевський і Т. Ґодлевський, а пізніше член-кореспондентами стали С. Пілят і Е. Сухарда.

Львівська політехніка у часи ІІ Світової війни

Перед початком ІІ світової війни у Польщі була оголошена мобілізація. Навчальна робота Політехніки була припинена, у головному корпусі знову розташували військовий шпиталь. 1 вересня 1939 р. німецька авіація нанесла перший бомбовий удар по Львову. Військова влада стала формувати бойові загони з військово-спортивних і патріотичних молодіжних та студентських організацій. 22 вересня Червона армія увійшла до Львова. Почався І-й радянський період в історії Львова, який у народі назвали “перші совєти”.

Нова влада зобов’язала відновити роботу Політехніки. У Політехніці одразу призначили комісара, організували партком, профком, комітет комсомолу. Львівську політехніку перейменували на Львівський політехнічний інститут (ЛПІ). Закрили деякі кафедри і відкрили нову – марксизму-ленінізму. Викладання далі велося переважно польською мовою, частину предметів викладали українською (зокрема доц. Ю. Гірняк читав українською мовою фізичну і колоїдну хімію), марксизм-ленінізм – російською. Запровадили 5-річні програми навчання, як це було у радянських ВНЗ.

На хімічному факультеті відновили роботу колишніх кафедр із дещо зміненим кадровим складом. Деканом залишився проф. Каменський, а продеканом став В. Кисельов. Доктор Д. Ленгауер обійняв посаду завідувача кафедри загальної і аналітичної хімії. На цю кафедру прийняли асистентом Дмитра Толопка. На кафедрі технології нафти і земних газів працював доц. М. Туркевич (пізніше професор-фармацевт Львівського медичного інституту).

Суттєві зміни відбулися у національному складі студентів. Відповідно до статистичних даних тоді навчалося 2058 студентів, серед них (у %): євреїв – 57; поляків – 27; українців – 17.

Перший радянський період швидко закінчився. Перед відступом зі Львова радянські каральні органи винищили тисячі в’язнів у львівських тюрмах Здебільшого це були представники інтелігенції, священики, підприємці, студенти. Чимало людей пропали безвісті, серед них і Петро Франко. Ще перед приходом німців встигла виїхати до Варшави проф. Дорабяльська.

30 червня 1941 р. до Львова увійшли німецькі війська, почалися арешти, репресії. Було розстріляно 36 львівських учених і членів їх сімей, серед них був проф. Пілят. Усі ВНЗ Львова закрили. Головний корпус Політехніки знову зайняли під військовий шпиталь.

Відчуваючи нестачу кваліфікованих кадрів німецька влада навесні 1942 р. організувала державні професійні курси на базі ВНЗ Львова. У Політехніці відкрили Технічні професійні курси за 11 напрямами, серед яких була промислова хімія. Паралельно з основними курсами частина професорів, серед яких були Е. Сухарда, Т. Кучинський та М. Каменський, здійснювала таємне навчання польських студентів за довоєнними програмами. На хімічному факультеті формально збереглася більшість кафедр і професорів. Кафедру технології нафти і земних газів після загибелі проф. Пілята очолив доц. Туркевич. У важкі роки окупації наукові дослідження практично не здійснювали, проте дехто з професорів, у боротьбі за виживання, використовував свої хімічні знання. Так, проф. Сухарда виготовляв штучні джеми, мед, мило і “бімбер” (самогон), а для Армії крайової – вибухові матеріали та інші хімічні речовини.

Ювілейний 1944 рік 100-річна Львівська політехніка зустріла у занепаді, під окупантом. Частина професорсько-викладацького і наукового персоналу була репресована, частина розсіяна війною, а решта боролася за виживання у Львові. Навесні 1944р. німці почали виїжджати зі Львова, вивозячи з Політехніки все, що мало якусь цінність – машини, апарати, різне обладнання. У хімічному корпусі зі стін повиривали навіть мідні дроти, демонтували свинцеву каналізацію.

Хіміко-технологічний факультет у радянський період

Після відступу німецьких військ 29 серпня 1944 р. була відновлена діяльність Львівського політехнічного інституту. Кафедри хімічного профілю входили до складу трьох факультетів: хіміко-технологічного, харчового і нафтового.

У складі хіміко-технологічного факультету (ХТФ) були такі кафедри і їх завідувачі:

•  неорганічної і аналітичної хімії, доц. Д. Ленґауер;
• органічної хімії, доц. Е. Сухарда;
• фізичної хімії, доц. З. Сокальський;
• технології неорганічних речовин, доц. А. Животовський;
• технології органічних офарблювачів і напівпродуктів, проф. В. Лесьняньський.

Деканом відновленого ХТФ призначили доц. Доната Ленґауера (1905-1945), який до війни працював на кафедрі проф. Кучинського, досліджував сольові системи, розробляв технології калійних солей. У 1945 р. він був убитий польськими шовіністами за безпідставним звинуваченням у співпраці з органами НКВС.

Нафтовий факультет нараховував вісім кафедр, серед них кафедру “Технологія нафти і земного газу”, яку очолював доцент (згодом професор) Сергій Попов. Він досліджував склад нафти і озокериту, написав підручник “Химия нефти и газа”. У 1958р. його замінив проф. Б. Гриненко.

На харчовому факультеті було дві кафедри хімічного спрямування:

• технологія харчових продуктів, зав. кафедри доц. Павло Галабудський;
• технологія бродильних виробництв, зав. кафедри доц. Олександр Чернявський.

Деканом харчового факультету був призначений доц. Чернявський. Кафедра харчових продуктів готувала фахівців за спеціальністю “Цукристі виробництва”, здійснила лише два випуски молодих спеціалістів, у 1949 р. була ліквідована. Це призвело до ліквідації харчового факультету і приєднання кафедри технології бродильних виробництв до ХТФ. Водночас до ХТФ приєднали кафедру технології нафти і земного газу під назвою “Технологія переробки нафти і газу” з нафтового факультету.

У важкі післявоєнні роки державне фінансування освіти було мізерним. Лабораторно-технічну базу кафедри створювали практично на голому місці, бракувало реактивів, хімічного посуду. Не було у достатній кількості підручників, іншого методичного забезпечення. Становище ускладнювалося ще й тим, що колишній професорсько-викладацький склад Львівської політехніки, як і інших ВНЗ Західної України, за 1939-1945 роки був частково репресований німецькими і радянськими каральними органами, а, в основному, виїхав у Польщу. Тому колективи кафедр формували, зазвичай, із числа кадрів ВНЗ УРСР та інших республік СРСР і демобілізованих офіцерів, які мали вищу освіту. Здебільшого вони розмовляли і викладали російською мовою. До керівництва підрозділами ЛПІ “місцевих кадрів”, зазвичай, не допускали. Серед викладацького складу галичанами були лише доценти Павло і Катерина Галабудські, асистенти Кирило Михалевич і Дмитро Толопко. Часто змінювали структуру факультету, керівництва кафедр та факультету.

У 1945 р. кафедру “Неорганічна і аналітична хімія” розділили на дві: “Загальна і неорганічна хімія” та “Аналітична хімія”. Першу з них очолив проф. Яків Беркман (1897-1967) – авторитетний науковець і педагог Львова, спеціаліст у галузі синтезу дубильних речовин і барвників шкір,  а другу кафедру очолювали: спершу проф. Анатолій Занько, потім доц. Олександр Занько, пізніше доц. Лідія Пантелеєва.

Кафедру органічної хімії спершу очолив доц. Олексій Коротков, а з 1946 р. проф. Тимофій Юрженко (1905-1973) – відомий вчений-органік. У 1945 р. назву кафедри “Фізична хімія” змінили на “Фізична і колоїдна хімія”, її очолила доц. Євгенія Васенко (1904-1963). Завідувачем кафедри “Технологія неорганічних речовин” до 1960 р. незмінно залишався доц. Андрій Животовський (1898-1981), хоча назву кафедри змінювали.

У 1951 р. нафтовий факультет був розділений на три: гірничо-промисловий, геолого-розвідувальний та нафтовий. Останньому були передані кафедри органічної хімії та технології перероблення нафти і газу, яку очолив проф. Борис Гриненко (1908-1984). Згодом нафтовий факультет перенесли в Івано-Франківськ, а зазначені вище кафедри ввели у склад хіміко-технологічного факультету.

У 1949 р. був ліквідований Львівський технологічний інститут будівельних матеріалів, а замість нього у ЛПІ утворили новий факультет – технології цементу з кафедрами: “Технологія цементу і скла” (зав. кафедри доц. Катерина Климанова); “Технологія кераміки і вогнетривів” (зав. кафедри доц. Катерина Галабудська); “Машини і апарати заводів силікатних виробництв” (зав. кафедри доц. Дмитро Савкевич). У 1953 р. факультет технології цементу був перейменований у факультет технології силікатів з тими ж кафедрами, а у 1955 р. його ліквідували і на його базі були створені дві кафедри: “Технології силікатів” (зав. кафедри доц. Василь Тихонов (1919-1975)) і “Механічне устаткування силікатних заводів” (зав. кафедри доц. Петро Скрипкін), які ввійшли до складу ХТФ. Назву кафедри “Технологія органічних офарблювачів” та її завідувачів також змінювали. Так, у 1946 р. кафедру очолив доц. Йона Грінберг, а у 1952 р. – доц. Борис Болдирев (1913-1988). Тоді ж кафедра одержала назву “Технологія органічного синтезу”.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

На початок 1956/57 н.р. на ХТФ були такі кафедри і їх завідувачі:

• загальної і неорганічної хімії, проф. Беркман;
• органічної хімії і технології органічного синтезу, проф. Юрженко;
• аналітичної хімії, доц. А. Занько;
• фізичної і колоїдної хімії, доц. Васенко;
• технології неорганічних речовин, доц. Животовський;
• технології бродильних виробництв, доц. Чернявський;
• технології силікатів, доц. Тихонов;
• процеси, машини та апарати хімічної промисловості, доц. Скрипкін.

Деканом факультету з 1955 до 1964 р. був доц. Олександр Чернявський (1910-1985).

Необхідність забезпечення хімічної та інших галузей промисловості спеціалістами з контрольно-вимірних та регулюючих приладів зумовила відкриття у 1956 р. у складі ХТФ нової кафедри “Прилади управління і контролю хімічних виробництв”, яку очолив доц. Юрій Сітницький (1912-1992).

Наприкінці 1959/1960 н.р. були ліквідовані три кафедри: “Технологія бродильних виробництв”, “Технологія неорганічних речовин” і “Процеси, машини та апарати хімічної промисловості”. На базі ліквідованих кафедр була створена кафедра “Технологія неорганічних речовин, хімічних добрив, процеси і апарати хімічних виробництв” на чолі з доц. Чернявським.

У кінці 50-х років в СРСР почалася хімізація народного господарства. Відповідно було різко збільшено фінансування навчальних закладів хімічного спрямування, розширено перелік спеціальностей хімічного профілю, послаблено вимоги до захистів дисертацій. На ХТФ відкрили набір студентів на спеціальності органічного профілю, зокрема зв’язані з синтезом каучуку, пластмас і їх переробленням . Відповідно кафедру органічної хімії і технології органічного синтезу розділили спершу на дві, а потім на чотири окремі з такими завідувачами:

• органічної хімії, проф. Юрженко;
• технології біологічно-активних сполук, напівпродуктів та барвників, доц. Болдирев;
• технології основного органічного і нафтохімічного синтезу, доц. Толопко;
• хімічної технології і перероблення пластичних мас та синтетичного каучуку, доц. Вікторія Яворовська.

У 1963 р. було збудовано корпус проблемної хімії (тепер корпус № 8), що дало змогу виділити із ХТФ новий факультет технології органічних речовин (ФТОР). Деканом ХТФ залишився доц. Тихонов, а деканом ФТОР було обрано проф. Юрженка. Існуючих 10 кафедр розділили по 5 між факультетами. Відбулися зміни у керівництві кафедр. Завідувачем кафедри технології основного органічного і нафтохімічного синтезу став доц. Дмитро Толопко (1912-1990), загальної і неорганічної хімії – проф. Регіна Візгерт (1919-2002), фізичної і колоїдної хімії – проф. Сергій Чучмарьов (1921-2010), технології неорганічних речовин, хімічних добрив, процесів і апаратів хімічних виробництв – проф. Григорій Аксельруд (1919-2003), аналітичної хімії – доц. Кирило Михалевич (1905-1986).

На ХТФ і ФТОР значно зросли набори студентів. Для їх забезпечення житлом було збудовано два гуртожитки: № 3 для студентів ХТФ і № 4 для студентів ФТОР.

• 

• 

У 1969 р. кафедру технології неорганічних речовин, хімічних добрив, процесів і апаратів хімічних виробництв розділили на дві: “Процеси і апарати хімічних виробництв” і “Загальна хімічна технологія”. Першу з них далі очолював проф. Аксельруд, а завідувачем другої став доц. (з 1973 р. професор) Віктор Яворський (1937-2016). Цим було відновлено підготовку фахівців з неорганічної технології. Невдовзі до кафедри, очолюваної проф. Яворським, приєднали фундаментальний курс “Загальна і неорганічна хімія”, що дало змогу підняти рівень підготовки інженерів-хіміків та науково-дослідних робіт. На початку 70-х років відбулися захисти докторських дисертацій В. Пучина, Л. Шпинової, Д. Толопка, В. Яворського. Проф. Людмила Шпинова (1918-1989) очолила кафедру хімічної технології силікатів, а проф. Володимир Пучин (1918-2011) – кафедру органічної хімії.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

На завідувачів кафедр часто запрошували вчених з інститутів Академії наук або галузевих: на кафедру хімічної технології і перероблення пластичних мас – проф. Олександра Сошка (1934 р.н.), на кафедру загальної хімії – проф. Бориса Черняка (1934-2017), на кафедру аналітичної хімії, а згодом кафедру хімічної технології переробки нафти і газу – проф. Василя Шевчука (1928 р.н.), на кафедру технології нафти та нафтохімічного синтезу – проф., академіка АН УРСР Романа Кучера (1925-1991).

• 

• 

• 

• 

Особливо плідними для хіміків-політехніків були 80-і роки – захищено 17 докторських і десятки кандидатських дисертацій, створені спеціалізовані вчені ради із захисту докторських і кандидатських дисертацій. Завідувачами кафедр були лише доктори наук, професори. Кафедру технології біологічно активних сполук, напівпродуктів та барвників з 1981р. очолив проф. Леонід Чуйко, а з 1988р. вже у статусі професора Валерій Колесніков (1938-1994). У 1977р. деканом ФТОР обрали доц. (невдовзі проф.) Євгена Мокрого (1934-2001). Згодом він став завідувачем кафедри технології основного органічного і нафтохімічного синтезу. Новим керівником кафедри хімічної технології силікатів з 1986р. став проф. Йосип Ящишин (1930-2008), а кафедри фізичної і колоїдної хімії – проф. Юрій Ван-Чин-Сян (1942-2014).

• 

• 

• 

• 

Кафедру аналітичної хімії з 1983 р. очолив проф. Йосип Ятчишин, кафедру “Процеси і апарати хімічних виробництв” з 1987р. – проф. Ярослав Гумницький, а кафедру органічної хімії з 1988р. – проф. Станіслав Воронов.

• 

• 

• 

У 1990/91 н.р. на ХТФ і ФТОР було 11 кафедр, низка науково-дослідних лабораторій. Навчалося 1465 студентів, з них на ХТФ на денній формі навчання 777 студентів, серед них 506 дівчат, а на заочній формі навчання (за спеціальністю ХТНР) – 99 студентів, з них 79 дівчат. На ФТОР навчалося на денній формі навчання 589 студентів, з них 338 дівчат. Практично усі студенти одержували стипендію і були забезпечені місцем у гуртожитку.

Завершився радянський період історії хіміків ЛПІ, під час якого відбулися докорінні зміни у структурі факультету. Збільшилася кількість кафедр, кількісно і якісно зріс їх кадровий потенціал, збільшилася кількість студентів. Була створена матеріально-технічна база навчального процесу, збудовано новий навчально-науковий корпус і два гуртожитки для студентів-хіміків. На кафедрах постійно розвивались існуючі і з’являлись нові актуальні напрями досліджень.

За період 60-80-х років були сформовані наукові школи на чолі з відомими вченими:

• проф. Т. Юрженко – поліфункціональні пероксидні модифікатори і полімерні композиційні матеріали;
• проф. Г. Аксельруд – процеси масообміну з твердою фазою;
• проф. В. Яворський – хімія і технологія сполук сульфуру;
• проф. В. Шевчук – термічні та каталітичні перетворення вуглеводнів і їх похідних та інші.

Кафедри підтримували тісні зв’язки з хімічними підприємствами регіону і цілої країни, виконували значний обсяг науково-дослідних робіт, спрямованих на вирішення проблем галузі.

Водночас не слід забувати і негативні аспекти тогочасної соціалістичної дійсності, які накладалися на життя та діяльність хіміків-політехніків і студентів. Зокрема, це обмеження демократичних свобод, ідеологічна завантаженість навчального процесу, зневажання національних цінностей, повільна русифікація, партійний суб’єктивізм в управлінні інститутом, що, зрештою, знижувало ефективність навчальної і наукової роботи, погіршувало психологічний клімат на кафедрах і у студентських групах, не сприяло формуванню гармонійних особистостей.

Наприкінці 80-х років почала тріщати по швах радянська імперія, пробуджувалася національна самосвідомість громадян, виникали громадсько-політичні організації, партії. Колективи ХТФ і ФТОР з ентузіазмом приєдналися до перебудовних процесів в ЛПІ, часто очолювали їх. Було відновлено діяльність “Просвіти”, Наукового товариства ім. Шевченка, відбулися зміни керівництва ЛПІ та обох факультетів, переобрано склади і керівництва профспілкових і студентських організацій тощо. Новим деканом ХТФ обрали проф. Йосипа Ятчишина, а ФТОР – доц. Володимира Гуменецького.

Розпад СРСР з утворенням незалежної України створив передумови для кардинальної перебудови суспільного життя і освітньої сфери зокрема. Почався новий український період в історії хіміків-політехніків. У 1993 р. університету повернули назву “Львівська політехніка”. 2001 року факультети ХТФ і ФТОР об’єднали в Інститут хімії та хімічних технологій (ІХХТ), директором якого було призначено проф. Ятчишина.

Внаслідок реорганізації структурних підрозділів Політехніки у 1995 р. до ІХХТ приєднали кафедру техногенно-екологічної безпеки (невдовзі її назву змінили на безпеки життєдіяльності (БЖД)) на чолі з доц. Володимиром Пуцилом (1995-2006). У 2002 р. кафедру хімічної інженерії та промислової екології поділили на дві нові: хімічної інженерії (ХІ) і екології та охорони навколишнього середовища (ЕОНС). Першою з них почав завідувати проф. Ярослав Ханик (1949-2010), а керівником другої став проф. Мирослав Мальований. Згодом (2011) кафедру ЕОНС, а потім (2015) кафедру БЖД передали в новостворений у Політехніці Інститут сталого розвитку ім. В.Чорновола.

За часи незалежності України відбулися зміни у керівництві кафедрами:

• кафедру хімічної технології переробки нафти і газу у 1994-2021 роках очолював проф. Михайло Братичак;
• кафедру технології біологічно активних сполук, фармації та біотехнології з 1994 р. очолив проф. Володимир Новіков (1958-2020);
• кафедру загальної хімії у 1995-2004 роках очолював проф. Михайло Никипанчук, а з 2004 до 2018р. – проф. Володимир Старчевський;
• кафедру хімічної технології силікатів у 1998-2006 роках очолював проф. Микола Гивлюд (1955-2016), а з 2006р. проф. Ярослав Вахула;
• кафедру технології органічних продуктів з 2001р. очолив проф. Зорян Піх;
• кафедру хімічної інженерії з 2010р. очолив проф. Володимир Атаманюк;
• кафедру фізичної та колоїдної хімії з 2014 до 2018р. очолював проф. Валентин Сергеєв;
• кафедру хімії і технології неорганічних речовин з 2016р. очолив проф. Зеновій Знак.

У 2015 р. директором інституту обрано проф. Володимира Скороходу.

У 2018 р. в ІХХТ створено нову кафедру фізичної, аналітичної та загальної хімії (ФАЗХ) об’єднанням трьох кафедр: фізичної та колоїдної хімії, аналітичної хімії та загальної хімії. Керівником кафедри обрали доц., д.х.н. Павла Шаповала.

Підготував Костянтин Блажівський
пропозиції щодо покращення надсилати на адресу kostiantyn.i.blazhivskyi@lpnu.ua